Осінній жовтий колір облі́тає з гілля. Вистрілюють каштани кулястими плодами. У серці щось яскраве, незнано звідкіля... Щось робиться навколо, принаймні із думками...
У меня есть товарищ - не скряга, не бездарь, не дрянь... Пишет стих настоящий, слова подбирает большие. С матерцой иногда, только там все по теме – не брань. Видно, стих, понимает объемнее, несколько шире.
Не кидайтеся словами - вони не зникають, У дівочім ніжнім серці глибоко сідають. Не кидайтеся думками, не розносьте мрії - Підуть довгими стежками, у пошуках дії.
Порізаний не лезом, проколений не списом. Це певно, навіть гірше, ніж стріляний з гармати... Можливо, не свідомо, можливо, неумисно Роздертий навпіл словом, яке ганьба казати.
Розпиляний в ошурки протертий через сито, Задушений не паском, а голими руками... Не знав куди сховатись, як очі відчинити, Коли душа і тіло поштиркані кілками...
Запалений коханням і спалений у попіл, Підкинутий до неба, розвіяний за вітром... Видно, злетів високо, як той безстрашний сокіл. Дарма звикав щоденно від пестощів тремтіти…
Але ж згадай як славно торкати її плечі, І відчувати подих, цілуючи волосся. Вночі писати вірші, удень – чекати вечір… Яке шалене щастя з тобою відбулося!
За роками
