Розлітається листя, лишаючи голими віти, Не пірнає малеча в дніпровскії хвилі з розбігу, Охололо повітря й дощі не стидаються лити, Промерзає земля і очікує першого снігу.
Віддай мені хоча б миттєвості надії. Будь ласка, не гнівися, прошу, якщо я смію, Твоїх гарячих уст річки багатокровні... Я хочу в твої сни, нестримної любові.
Там де маки цвітуть, там де сонце розкинуло коси, Ти була неодягнена, я також був розкутий та босий... Ми гуляли у хмарах, стискаючи білі долоні Чи замріяні були, чи надто п’янкі, але зовсім не сонні...
Я тебе цілував у все те, що траплялось на очі. То було як у снах, що здійснилися, вони були пророчі! Ми крутилися дзиґою, наче збуджені ранньою кавою. Точка опору нас не чіпляла, вона теж була зайвою.
Ти казала слова, що у серце вривалися полум’ям Ми впиналися щастям, любов’ю, п’янким задоволенням... Все буденне ставало якимось яскравим, дзвінким надзвичайним Там де маки цвітуть, там де сонце розкинуло сяйво.
І що у тих очах, і чим вони тримають? Що кажуть, що мовчать, чому не відпускають? Чому у його снах з’являються ночами? Народжуються зранку шаленими рядками…
За роками
