У осіннім спокої, в мареві осіннім, Закохатись в дівчину стати неспокійним. У думках цілуючи, дивлячись на ніжки, Не стояти осторонь, доторкнутись трішки.
Дарувати пристрасті і себе натомість. Цілувати з солодом, втративши свідомість. Обійняти лагідно, дивлячись на ніжки, Завертітись фуркалом, полонити ліжко...
І під ранок стишившись, заварити трави Від кохання зрошеним, ні не від забави! Без ознак облудності, від душі, охоче, Говорити лагідно, дивлячись у очі.
Час рікою тече, час спливає невпинно. Та коли ти не поряд – він повзе, як гадюка. Забиває у душу ясенового клина, Виколупує з серця по шматочку – розлука.
Остается молчать и смотреть на холодное небо. Улыбаться, с натяжкой, и думать, что все хорошо. Может все так и есть, все нормально, а мне бы, а мне бы... Мне бы солнца глоток, в росу окунутся, и что-то еще...
Не встречает восторгом, бывалым, морозное утро. И хотя не бушует снегами красавец февраль, Я совсем обленился, босым не хожу, почему-то, Не качаюсь нагим по искристому снегу, а жаль...
Умываясь, не вижу былого огня в отражении. Закрываю глаза, открываю – повторы опять и опять... Стоп дружище, ведь каждый родившийся день – день рождения! Присмотрись, ты себя там увидел? Чего еще можно желать?
За роками
