Приходять думки і кусаються, а не лоскочуться. Чому у житті все стається не так, як намріється, схочеться? Чому задля знань необхідно ходити стежинами довгими, Для того, щоб мати – стирати підбори міцними порогами?
А вот, друзья, и лето, с холодным поцелуем! Жары, простите, нету. То дождь, то ветер дует. То гром трезвонит в уши, то солнце греет мимо. Слова – июнь и жарко, по сути – неделимы!
Но, видимо, природе – плевать на предрассудки, Меняется погода по двадцать раз, за стуки... Потеть, таская куртку, или дрожать раздетым? Пора определиться, кончай стебаться, лето!
Відчиніть мені двері у завтра, сьогодні вже пізно, авжеж. Відчиніть мені двері у сповідь, я хочу сказати про грішне. І у серці моєму відкриється навстіж колишнє. А невже тая мова, хоч трохи відірве від меж?
Відчиніть мені вікна у подих свободи і мрій. Я так довго не чув, по росі, солов’їного співу. Я так довго не бачив, щоб було, у душах красиво... Я так довго чекав в обіцянках не марева – дій...
Я так довго шукав веселкового кольору в снах. Але сни чорно-білі, здебільше, турбують до сказу... А мені треба все і сьогодні, негайно, одразу... Я складаю нездійсненність мрій у пророчих віршах.
Я вивчаю слова і думки на відвертість, на міцність. Не шукаючи спокою, тисну на зморщені п’яти. Не знайшовши потрібне, я вдруге пройду, у четверте, вдесяте... Відчиніть мені двері у, сповнену радості, дійсність.
Сховалось тепло. Вже пройшло пів весни. Птахи прилетіли, тремтять на парканах. І дні якісь сірі, занадто пісні... Великдень – за тиждень. Хіба ще зарано?
Заплаканный ноябрь, скамья в безлюдном парке. А у ее подножья разбросаны листы. Валяются стихи - искомканы, в помарках... Валяются меж листьев надежды и мечты.
За роками