Она его послала! Не далеко, но емко... Он несколько смутился... И постояв в сторонке, Замыслился о жизни, о той в которой было, Все то, что отболело. И та, что отлюбила...
Холодный чай в тарелке. А в пепельнице – с горкой! Ему не то, что плохо, ему настолько горько! Не помогает водка, стаканы умывая… Он вовсе не виновен, ведь это жизнь такая!
Ведь это жизнь паскуда, коричневая жаба! Ему бы все с начала… И он тогда… Тогда бы… Отрезал все привычки, и отдал все заначки, И в дом входил бы гордо, а не залазил «рачки»…
Он до сих пор не понял, что сам тому причина, И думал: «Бабы – дуры! Ведь он такой мужчина! Ведь он хозяин в доме, вершина пьедестала!» Она терпела долго. Она его – послала!
Покотились річки по асфальтним доріжкам, Вкоротились спіднички, оголилися ніжки. Від зимового сну прокидаються люди. Прилітають пташки, снігу більше не буде!
Зазвучала струна задушевного співу, Відродилась весна, знову буде красиво. Знову бистрі річки стануть ситі човнами, І застогнуть поля під міцними плугами.
Підійметься стебло від торішнього зерня, Запалають квітки величезні й мізерні. І вдихаючи вміст чарівних ароматів, Повернуться у душі весняні сонати.
Пробивається промінь крізь сивий похмурий туман І запалює лист золотої берези. Він розріджує білий пухкий океан, У якому пірнають сріблястії сонячні леза.
Прочитал стихи откровенные, слова обречённые О прошедшей любви, без надежды на лучшее. Я почувствовал пульс и слезу на губах солёную? И неверие абсолютное в светлое будущее.