Починається ніч, місяць світить з безкрайнього неба, Тихо шепчуть вітри, колисаючи голі верхівки. А я хочу тепла, твоїх рук, твоїх уст! Мені треба! І чомусь не заснути, якось порожньо і дуже гірко.
Меня разрывает! На части, на клочья! Я так терпелив к произвольному слову. Тебе ли не знать, как бывает хреново! Нет – первое «х», а потом – многоточья…
И боль и награда живут в одночасье. Молчанье и слово, верстают романы. Набиты половой мозги и карманы… А что значит – жизнь, а в жизни, что – счастье?
И где эта грань, за которой ответы? В чем сила и слабость, где их очертанья? И кто запускает оргазм и страданья, На строчку и в емкую душу поэта?
Ответ – где-то рядом, он бродит по свету. Он режет отдельного сорта породы. Познать радость боли, любви и свободы – Дано – мудрецу, психопату, поэту.
Ні дзвоника, ні слова. Що сталося? Не ясно. Яскраво запалало! Забулося і згасло? Слова заметушились і відгуку чекають. Не чути... Лиш сороки надворі галакають.
Листи летять у прірву, уже без застережень, Рядки вбирають букви без будь-яких обмежень... Не знає, що й гадати, що коїти не знає, Відколи порожнеча надію вигризає...
Яке ж воно чудове, яке кохання – красне! Але як гірко ріже в мовчанні без пояснень... Лишає безперервно в серцях глибокі шрами... І все одно кохаєш, зализуючи рани...
За роками