Як добре, що ти є. Як добре, що зі мною, Як добре, що не пройдеш крізь мене, стороною. Колись я увійду в твої глибокі очі. Я знаю, що не зараз. Чекаю, мрію, хочу!
В большом магазине, со светом из окон, Найти, что-то к празднику, в целом – морока… Средь кукол, машинок, конструкторов, хрюшек… Стоял мальчуган в королевстве игрушек.
И дергая за руку маму, игриво, Он видел, он знал – как все это красиво! Он верил, он ждал, он просил очень громко… Себе, что-нибудь, в день рожденья сестренки…
А мама сказала тихонько, но строго: «Малыш, мы не можем позволить так много». Поглаживал, дергал медведя за лапу, Ему не понять бестолкового папу.
Ведь папа, как раз – на морях, у линкора, Искусно «лапшал», без стыда и укора, Какой-то девчонке, моложе немножко... Целуя, как маму, назвал ее: «крошка».
О долге – забыл, о реалиях жизни, Он просто ушел, разлетелся как брызги! А в зале реальном, игрушечном зале – Стоял мальчуган и давился слезами.
Я волен! Как поэт. Мне чужды предрассудки, Я не гружу, напрасно, слова, чернила, Вас. Коньяк стоит, закрыт, уже вторые сутки, И Музой не обласкан, поди, четвертый час...
Я волен, словно птах, что рассекает небо, Что с высоты Богов, читает этот мир. Я не достиг высот, а мне бы, мне бы, мне бы... Душой постигнуть Храм, и лишь потом – в трактир...
Какая суета – томиться в изобилье, Горячий черный хлеб, не запивать вином... Чтоб в старости твердить: мы были, были, были... Я волен! Я – сейчас! А прошлое – потом. 15.02.2012 года
В ее жизни давно не встречалось мужчин, Не для секса... Простых, к пониманью готовых... Ей не нужен был подданный, раб, господин... Ее сердце открыто для нежного слова.
Повтікали сніги із, весною розкритого, міста. Майже тепло, жвавішими стали худенькі пташки. Так було рік назад, так і десять, і тридцять, і – триста… І надалі так буде, в прийдешні роки і віки...
Вже от-от – по-скидається дещо з важкої одежі, Легше дихати стане, всередині – щось закипить... І почне підривати гормони за обрій, а мозок – за межі! Так захочеться знову і знову прожити спокусливу мить...
Крізь свободу вікна, промінь сонця залізе у ліжко. Вмить таке відчуття, наче знову занурився в Рай... І товстенькі, кривенькі, довгенькі чаруючі ніжки, Поведуть вдалечінь, на край світу, а може – за край...
І у захваті, в чарах яскравих плодів потепління, Я долонями стисну лице, як в дитинстві, колись… І подякую весну й природу, та інші Господні створіння, Що тепло відродилося – зовні, в середині, скрізь.
За роками
