Повтікали сніги із, весною розкритого, міста. Майже тепло, жвавішими стали худенькі пташки. Так було рік назад, так і десять, і тридцять, і – триста… І надалі так буде, в прийдешні роки і віки...
Вже от-от – по-скидається дещо з важкої одежі, Легше дихати стане, всередині – щось закипить... І почне підривати гормони за обрій, а мозок – за межі! Так захочеться знову і знову прожити спокусливу мить...
Крізь свободу вікна, промінь сонця залізе у ліжко. Вмить таке відчуття, наче знову занурився в Рай... І товстенькі, кривенькі, довгенькі чаруючі ніжки, Поведуть вдалечінь, на край світу, а може – за край...
І у захваті, в чарах яскравих плодів потепління, Я долонями стисну лице, як в дитинстві, колись… І подякую весну й природу, та інші Господні створіння, Що тепло відродилося – зовні, в середині, скрізь.
Як добре, що ти є. Як добре, що зі мною, Як добре, що не пройдеш крізь мене, стороною. Колись я увійду в твої глибокі очі. Я знаю, що не зараз. Чекаю, мрію, хочу!
За роками
