В большом магазине, со светом из окон, Найти, что-то к празднику, в целом – морока… Средь кукол, машинок, конструкторов, хрюшек… Стоял мальчуган в королевстве игрушек.
И дергая за руку маму, игриво, Он видел, он знал – как все это красиво! Он верил, он ждал, он просил очень громко… Себе, что-нибудь, в день рожденья сестренки…
А мама сказала тихонько, но строго: «Малыш, мы не можем позволить так много». Поглаживал, дергал медведя за лапу, Ему не понять бестолкового папу.
Ведь папа, как раз – на морях, у линкора, Искусно «лапшал», без стыда и укора, Какой-то девчонке, моложе немножко... Целуя, как маму, назвал ее: «крошка».
О долге – забыл, о реалиях жизни, Он просто ушел, разлетелся как брызги! А в зале реальном, игрушечном зале – Стоял мальчуган и давился слезами.
Як добре, що ти є. Як добре, що зі мною, Як добре, що не пройдеш крізь мене, стороною. Колись я увійду в твої глибокі очі. Я знаю, що не зараз. Чекаю, мрію, хочу!
Повтікали сніги із, весною розкритого, міста. Майже тепло, жвавішими стали худенькі пташки. Так було рік назад, так і десять, і тридцять, і – триста… І надалі так буде, в прийдешні роки і віки...
Вже от-от – по-скидається дещо з важкої одежі, Легше дихати стане, всередині – щось закипить... І почне підривати гормони за обрій, а мозок – за межі! Так захочеться знову і знову прожити спокусливу мить...
Крізь свободу вікна, промінь сонця залізе у ліжко. Вмить таке відчуття, наче знову занурився в Рай... І товстенькі, кривенькі, довгенькі чаруючі ніжки, Поведуть вдалечінь, на край світу, а може – за край...
І у захваті, в чарах яскравих плодів потепління, Я долонями стисну лице, як в дитинстві, колись… І подякую весну й природу, та інші Господні створіння, Що тепло відродилося – зовні, в середині, скрізь.
В ее жизни давно не встречалось мужчин, Не для секса... Простых, к пониманью готовых... Ей не нужен был подданный, раб, господин... Ее сердце открыто для нежного слова.
За роками
