Холодный, серый город – бетонная кольчуга. Не замечаем время, эмоции, друг друга... На лавочках старушки, с оскалом, моют кости. На дачу – раз в неделю. Раз в месяц к теще, в гости.
У неділю, зранку, в січні, за двадцяте Сипав білий попіл, все робилось сивим. Видно хтось на небі відчинив дверцята, Припросивши зиму ткати білий килим.
Щедро засівало, ніжно вітер віяв, Горобці пихаті хилитали віти... На пухнасті шуби, на дівочі вії Лагідно вкладались – білосніжні квіти.
Цілий день і вечір пелюстки, кружились, А на ранок – диво, гарно хоч кричи! Господиня-ткаля – заховала сірість Під м’якенькі ковдри виткані вночі.
У неоранім полі сивий кінь б'є копитом Його землі ґвалтують, його степи порито. В небі сонце тьмяніє і світанки чорніють – Свині полем гуляють, свині рилами риють.
Там, де зрошені трави сходу сонця раділи, Де глибокі ставки осокори поїли, Де стежки дозволяли галопом летіти... Свині роблять левади, свині зводять корита!
Збрую шиють у кузнях з каменю і металу, Щоби моцні попони дихати не давали. Розбиває кайдани, з вітром в поле несеться... Вже під сумнівом воля, але ж серце ще б'ється!
Я, наверное, сдуру приму пару-троечку кружек! И попробую, в хмель уплывая, хоть что-то понять. Это ж надо, не весел и щеки полезли наружу, И слова не бегут в мою голову, в душу, в тетрадь...
Разрыдался февраль, вместо снега – холодные капли, Вместо скрипов, под обувью – влажная скользкая гладь. Не иначе, как что-то во мне, безвозвратно оттяпали. Попросили бы, правда, я отдал бы. Смысл мне врать?
И меня не затянет к себе алкогольная глупость. Не заставит кого-то винить, упрекать, уличать и т.д... Я несу в своем сердце любовь, я наверно ее попрошу пусть... Пусть каким-то немыслимым способом скажет об этом тебе.
За роками
