2009. Осінній невтішний сюжет – Спустошене місто, збентежені люди у масках. Залякані очі на шпальтах місцевих газет, Надія і сум у коштовних китайських пов’язках.
У червоній кімнаті, з каміном і ліжком, в сумісності, Два оголених тіла, шаленіли від подихів пристрасті! І не малося спокою, наче у морі схвильованім, Говорили безслівними жестами, зрозумілими мовами.
Попід ковдру – заховано сумніви, спротив, розбіжності… Як біленькі фіраночки вранці – розвівалися ніжності. Їхні рухи були перемінні – то слабкими, то сильними. Між собою прикуті, в одночассі – лишалися вільними!
І у тому гарячому танці, шукаючи дивного солоду, Не для втіхи й насичення від сексуального голоду... Для сполуки сердець і думок, у енергії єдності – Поринали у дивні світи насолоди і щастя, в безмежності.
І ніхто не завадив, ніхто і не думав втручатися, До величного права єднання – кохати й кохатися! Два оголених серця у танці, жадали подій неминучості! Синьоокий лелека, у небі – своєї очікував участі.
Прости меня за все! За то, о чем не знаю. За то, что был неправ, за то, что не такой. За то, что напролом ходил, или по краю. За то, что ты однажды мне прошептала: «Мой»...
Прости меня за тон, за голос слишком громкий. За то, что я иду, но не разборчив шаг. За то, что клею вновь души своей обломки. За то, что есть огонь и боль в моих стихах.
Прости, что мир вокруг безумен и коварен. Прости, что заступил однажды за порог. За то что я творил, порой, в хмельном угаре. За то что растерял, за то что не сберег...
Прости, что не сумел, не удержал в объятьях. За то, что не испил, а только пригубил. За то, о чем шептал, расстегивая платье. Что я хотел сдержаться, но не хватило сил.
Что разогнул сердец серебряные звенья. Моей строки, прости, немыслимый полет! И только об одном не попрошу прощенья: За то, что до сих пор во мне любовь живет.
За роками