Рубрики: Поету все дарують небеса | Я думав про кохання

Незламному птахові врізали сиве крило.

Весна промайнула, за нею – духмянеє літо.

І осінь мине. Ну не дурно ж зрання замело?

А потім зима. Ти у розумі, взимку летіти?

Тобі вже ж не двадцять, не тридцять замріяних літ.

Дивись яка клітка, у ній позолочені ґрати!

Аби ж вони знали, яке то є щастя політ!

Якби ж то збагнули, яка то є радість буяти.

Сміялись вітри: «Гей підрізаний як там ґрунти?

У ноги не змерз? Саме час накрутити онучі.

Дивися щоб хвіст не обдерли підступні коти.»

А він розігнався й шмигнув із дніпровської кручі.

І дівся з очей.

14.11.2018 року 23:58