Він у вікно постукав. Батьки заснули, пізно. Вона не відчинила, бо тато дуже грізний. Чекаючи на зустріч, простояв аж до ранку. Вона втирала сльози і ткала вишиванку.
Ярило прокидався, півні здіймали галас. Він почвалав додому. А що йому лишалось? Вона прошепотіла: «Хороший мій, не сердься. Я завтра подарую ключі від свого серця.»
Хапав за кудрі вітер, роса вмивала п’яти. Він зустрічав світанок – не вперше, не вдесяте... Пернаті голосили, у квітах жовто-синіх... А він ішов і думав про завтра у обіймах.