Нарешті закінчилися слова, що вибухали з пороху емоцій. Вона на іншим березі... сама. І ти би мав, але на тому боці Для тебе не лишилося тепла, а може навпаки його багато? І неможливо дотиком крила, чи подиху той жар опанувати.
Хіба збагнеш, коли приходить зась? Хтось вирішив що ви занадто грішні.. Якоїсь миті вже не стало вас! Є ти, вона, є інші і колишні... Знайомі чи не близько, як колись закохані і звідусіль гарячі, Що заглядали у безкрайню вись і слухали як дощ ночами плаче.
Хіба то зле – наблизитись до хмар в обіймах вітру, що не знає межі, Того що, часом, здійме до Стожар, а інколи спотворює пожежі... У попіл. І не в тому річ, що гордощі виплескуються зовні. Гармонія пішла і навіть ніч до ранку утиратиме солоні
Прозорі сльози. Звісно час мине, не знаючи повернення чи втоми. А хтось невпинно дивиться з небес, вирішуючи щомиттєво: хто ми... Торкаючись висот чи то глибин, блукаючи невпинною ходою… Відкрили очі: вас уже не двоє, а півтора... Ні, певно вже – один...
Ще гірше – нуль. В потилиці з вербою... Збирай останки і ходи на дзвін. З віками, все мине саме собою... І відлетить як журавлиний клин.
До спогадів... на полотні сивин, вкриваючи і душу сивиною.
Звичайний сантехнік, в мозолях долоні, Не красень, але й не лякав перехожих. Жив виключно сам, не було йому схожих В роботі, в одному із спальних районів.
Не вишукуй продовжень у миттєвім коханні, Виправдовуй неправду у нічному зізнанні, Не кляни тої миті, що піддалась спокусі, Пригадай насолоду у кожному русі...
За роками