Поглянь – іде красуня, всміхаючись до неба... Вдихаючи повітря на повні гарні груди. У неї є коханець, мабуть такий як треба! Ви це не помічали? Скажіте добрі, люди.
Якщо нова машина у гаражі, щороку, Як пташечка щебече, завжди щаслива вранці. І подруги оббрешуть зухвало як сороки, То в неї, безперечно, у серці два коханці.
Якщо усе це разом, скажімо – «на халяву» Тягає кишенькову собачку за собою... Є все, а для розваги, ще має власну справу, Заправку, чи кав’ярню ... то тих коханців – троє!
Яка у кого пристрасть, які у кого форми! Я можу нескінченно жувати цю проблему. Чи то заради втіхи, чи гаманець – заповний... Залежно не від статі – у всіх свої гареми.
У обіймах милої - солодко та пристрасно! Особливо взимку, у морозний ранок. З теплими словами, що у віршах писані, Зустрічати запашну каву на сніданок.
У обіймах милої, у цілунках росяних, Коли все навколишнє геть не має значення, Залишатись голими, залишатись босими, Не жебратством змушені, навпаки – збагаченням!
Почуття відвертії подихом підкріплені, Не спокусиш золотом, не відіймеш силою, Не розтануть маревом у палкому зіткненні, А набудуть пристрасті у обіймах милої.
Нарешті закінчилися слова, що вибухали з пороху емоцій. Вона на іншим березі... сама. І ти би мав, але на тому боці Для тебе не лишилося тепла, а може навпаки його багато? І неможливо дотиком крила, чи подиху той жар опанувати.
Хіба збагнеш, коли приходить зась? Хтось вирішив що ви занадто грішні.. Якоїсь миті вже не стало вас! Є ти, вона, є інші і колишні... Знайомі чи не близько, як колись закохані і звідусіль гарячі, Що заглядали у безкрайню вись і слухали як дощ ночами плаче.
Хіба то зле – наблизитись до хмар в обіймах вітру, що не знає межі, Того що, часом, здійме до Стожар, а інколи спотворює пожежі... У попіл. І не в тому річ, що гордощі виплескуються зовні. Гармонія пішла і навіть ніч до ранку утиратиме солоні
Прозорі сльози. Звісно час мине, не знаючи повернення чи втоми. А хтось невпинно дивиться з небес, вирішуючи щомиттєво: хто ми... Торкаючись висот чи то глибин, блукаючи невпинною ходою… Відкрили очі: вас уже не двоє, а півтора... Ні, певно вже – один...
Ще гірше – нуль. В потилиці з вербою... Збирай останки і ходи на дзвін. З віками, все мине саме собою... І відлетить як журавлиний клин.
До спогадів... на полотні сивин, вкриваючи і душу сивиною.
За роками
